Штейнгліц образився, сказав стримано:

— В салоні леді Астор, поклонниці нашого фюрера, будь-який агент-практикант може дізнатися, що годину тому казав Черчілль, — для цього йому тільки не слід приховувати, що він наш агент. У Франції я можу вам назвати імена кількох міністрів, які щомісячно одержували із спеціальних фондів адмірала Канаріса винагороду, що значно перевалила їхнє міністерське жалування. Що ж до асигнувань на радянську агентуру, то тут, на жаль, ми досягли такої економії коштів, яка може поставити під сумнів усю нашу роботу. Якщо, звичайно, — додав він, — не рахувати витрат на допомогу емігрантам і на пенсії родинам наших агентів-німців після того, як радянські органи перепинили їхню діяльність.

— Ну-ну, не треба гарячкувати, — заспокійливо, мирним тоном сказав Лансдорф. — Я ціню ваші зусилля і розумію ваші труднощі. — Промовив замислено: — Очевидно, більшовикам вдалося вселити народові думку, що держава — це в якійсь мірі власність кожного, і вони дорожать інтересами держави так само, як ми з вами своїм майном. — Зазначив діловито: — Я переглядав протоколи допитів різних військовополонених. Деяким з них, виявляється, легше розстатися з власним життям, ніж з тими відомостями, які вони мають. Трудний матеріал, трудний. І тому ще раз нагадую: гнучкіше, гнучкіше з ним. І якщо ви вважатимете за потрібне, тих, хто особливо подає надії, слід було б на кілька днів повезти до Берліна, щоб вразити їхню уяву рівнем нашої цивілізації, добробуту, побутовими умовами, магазинами. Нехай навіть щось куплять собі. Одним словом, спробуйте вплинути з допомогою арсеналу не тільки наших ідей, але й речей. Ви мене зрозуміли?…

Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, — з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.

Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших співробітників абверу. Отаких, як Йоганн, здібних молодих людей він не бачив серед цих росіян і був переконаний, що винна в цьому їхня національна обмеженість, одвічна відсталість від інших європейських народів.

Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.

До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.

Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.

А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.

Денний раціон курсантів становили: хліб — 400 грамів, маргарин — 25 грамів, ковбаса горохова або кінська — 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.

Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні — мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші — збуджені аж до істерики, — мучилися від тютюнового голоду.

Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:

— Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.

Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.

Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.

Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.

Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».

У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.

— Добрива річ, — сказав він, вдоволено усміхаючись. — Розрахована на серйозного споживача.