Тим часом Боніфасіо й Ромеро поклали гітари в чохли з цупкої шкіри, швидко перевірили маленькі «шмайсери» р потайних кишенях футляра, перезирнулися; Ромеро підняв праву руку, перевернув кисть унизу й виставив великий палець; Боніфасіо мовчки кивнув, щось подібне до усмішки торкнуло його повні синюваті губи, він підійшов до телефону, набрав номер, спитав, «чи дома сеньйорина, а якщо нема, то коли буде», і пообіцяв ще раз подзвонити через півгодини. (Пароль для ланцюга: «Починаємо роботу, страхуйте».)

Вони знали своє діло, знали його добре, брали участь у двох операціях: одну провели на кордоні Сальвадору і Гватемали, другу в Федеративній Республіці; на Кубу їх не посилали, бо вони втекли звідти, проливши людську кров, відстрілюючись; там їм винесли вирок заочно; берегли для коронного діла в Центральній Америці; і час настав.

Відправляючи терористів до Гаривасу, Адольфо, їхній інструктор, сказав, що після повернення на Майямі їм вручать по десять тисяч доларів; авіаквитки в Європу оплачує контора; коли ж хлопчики зможуть осісти в Бонні, влаштувавшись у нічний клуб (кілька адрес підготували, інформація на хазяїв закладів цілком надійна, є підходи), їх знайде Вентура, який приїде туди з документами на ім’я Нельсона Бардесіо; добре було б знайти квартиру, краще на перехресті доріг, гроші перекажуть, як тільки буде схвалено обраний варіант.

Розглядаючи план майбутньої операції в Гаривасі, Адольфо ще раз обчислив на секундомірі кожну фазу пересування з більярдного залу — негайно після акту — по доріжках клубу до пірса.

З «об’єктом» у більярдному залі буде лише один чоловік, начальник охорони майор Карденас, повторив Адольфо, його також треба усунути, а старого — зберегти, будьте дуже обережні, не травмуйте Пепе, ми маємо намір працювати з ним, коли привезете його сюди; катер який чекає вас, броньований; зразу ж падайте на палубу, можуть стріляти «червоні берети» з машини охорони «об’єкту», голів не піднімайте, бортики надійні, на відхід у безпечну зону потрібно буде три хвилини сорок дев’ять секунд.

… Коли Пепе повернувся, Ромеро й Боніфасіо перезирнулись; хлопця не можна було впізнати — в розкльошених світлих брюках, у шовковій завуженій у талії сорочці, він був надзвичайно красивий.

— Поїхали, — сказав Пепе. — Пора.

У машині Ромеро потер обличчя жорсткою, немов наждачною долонею і мовив:

— Тільки не поспішай з першим куплетом, Пепіто… Пісні революції не повинні бути суєтними…

— Я знаю, — відповів Пепе. — Але на них не дуже покажеш свій голос.

— Покажеш, якщо постараєшся, — посміхнувся Ромеро. — Твоя правда, революційні пісні краще співати хороші, але в «Бодегіта дель медіо», що в Гавані, на Кавалерії, вміють це робити й сольно.

— Ти був на Кубі? — спитав Пепе.

Ромеро похитав головою.

— Розповідали…

(Він працював у «Бодегіта дель медіо», найпопулярнішій таверні старої Гавани, аж до шістдесят першого року; саме тоді його завербували; перейшов на нелегальне становище.)

— Хлопці, — спитав Пепе, — чому ви ніколи не всміхаєтесь?

— Зморщок боїмося, — відповів Боніфасіо, — обличчя старіють…

Пепе скрушно похитав головою.

— Ох, чорт, як хвилююсь… Просто ціпенію, коли хвилююсь, і в горлі дере.

— А ти розслабся, — порадив Боніфасіо, — накажи кожному своєму мускулу відпочивати, вели кожному біцепсу: «Миленький, ну, будь ласка, відпочинь, візьми з повітря кисень і жени його по крові, я зараз маю співати перед прем’єром, від цього залежить моє майбутнє, коли сподобаюсь йому, мене візьмуть у театр і на телебачення, я їздитиму по світу, знайду собі білу дівку, зароблятиму великі баки, а не сидітиму на шиї діда, про мене писатимуть у газетах, на тих сторінках, де друкують знімки Бельмондо, Аль Пачіно й Бе Бе, а потім який-небудь янкі напише для мене шоу в Голлівуді, і я заткну за пояс Белафонте». Отак треба розмовляти із своїм тілом… Годі, веди машину і не заважай нам з Ромеро розслабитися, нам також хочеться сподобатись полковникові Санчесу…

Френк По завжди відбувався жартом, коли його питали про родинні зв’язки з великим письменником.

— Я неодмінно тоді надрукував би свої візитні картки «Френк Едгар По-молодший…» На жаль, ми навіть не однофамільці. Мій дід приїхав у Штати з Афін, його звали Попандопулос, і всі янкі через це сміялися з нього, спробуй вимов, от він і перетворився з грека Мікіса Попандопулоса на американця Майкла По…

У Західну Європу Френк По приїхав два роки тому після семи місяців роботи в американській розвідці й п’яти місяців практики у Венесуелі під дахом ЮСІА.

Оскільки він дістав освіту в Гарварді (їхню сім’ю підтримував клан Онассіса), спеціалізувався з новітньої історії, закінчив семінар професора Ренкса, присвячений ліворадикальним рухам, відвідував лекції Герберта Маркузе, його після тримісячної перевірки службою контррозвідки призначили в підрозділ, зорієнтований на укорінення в середовище лівих і крайніх лівих груп; поступово Френка По готували для пересунення у той «сектор планування», де формували лівацькі організації, підбирали людей для поповнення партизанських з’єднань, які мали виступати з лозунгами «повалення імперіалізму», оголошувати терор «єдиним засобом боротьби з прогнилим світом капіталу й радянського гегемонізму» й навертати молодь Західної Європи до безорієнтирного бунту; така конструкція давала змогу стратегам ЦРУ не тільки таємно підтримувати правих екстремістів, ай — це було найголовніше — ставити на вірних їм політиків «жорсткої руки», які можуть загнуздати «безвідповідальних адептів тероризм, крайніх правих радикалів та агентів світового комунізму».