— Погода… — почав був він.

— Чого ви не кінчаєте й не йдете? — озвалась закам’яніла постать, видимо, ледь стримуючи гнів, — Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.

— Звичайно, сер… ще хвилинку. Я зараз…

І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов. Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.

— А чорт! — бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком у хуртовину. — Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники… Подумаєш! — провадив він далі. — На тебе, виходить, і дивитись не можна? — І знову: — Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.

На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де став Незнайомий, і перевозив, коли зрідка випадала нагода, пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався звідти. Судячи з того, як Гол правував конем, він, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.

— Як справи, Тедді? — гукнув він мимохідь.

— У вас там якийсь чудернацький постоялець, — відповів Тедді.

Гол зупинився.

— Що таке? — спитав він.

— Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заїзді “Карета й коні”, — пояснив Тедді. — їй же бо!

І він жваво заходився списувати Голові чудного Незнайомця.

— Він так наче перевдягнений. Я в усякому разі неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене, — вів Генфрі, — Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.

— Та невже? — спитав Гол, не дуже меткий на розум.

— Так, так, — наполягав Тедді. — І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І силу багажу, каже, має — завтра йому тільки приставлять. Лишається сподіватися, що це не ящики з камінням, Голе.

Тоді містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь приходень з порожнім чемоданом. Уся ця розмова збудила у Гола якісь неясні підозри.

— Ну, їдьмо, стара, — хльоснув він свою кобилу. — Побачимо, що воно там таке.

А Тедді, розваживши душу, і собі посунув далі.

Замість “побачити, що воно там таке”, Гол, скоро він повернувся додому, мусив слухати жінчину лайку за те, що загаявся в Сіддербріджі, і на всі його несміливі запитання йому відповідали гостро й не дуже по суті. Але посіяне Тедді насіння підозри все ж таки зійшло в душі містера Гола.

“Ви, баби, на цьому не розумієтеся”, — сказав собі містер Гол, твердо поклавши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомий пішов спати, — а це було десь о пів на десяту, — містер Гол дуже войовниче вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомий, тут господар, і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обрахунками, залишений там Незнайомим.

Укладаючись на ніч, він пораяв місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомого, коли його привезуть завтра.

— Не стромляй носа до моїх справ, Голе, — відповіла місіс Гол. — Я й сама в них розберуся.

Їй тим більше хотілося присікатись до Гола, що Незнайомий таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась; їй приснилися потворні, білі, неначе бруква, голови, на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але, бувши жінкою розумною, місіс Гол здолала свої страхи, повернулась на другий бік і знову заснула.

Таким ото чином 29 лютого, напередодні відлиги, цей дивний суб’єкт упав не знати звідки в містечко Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить чудний багаж! Дві скрині такі, як і годиться мати кожній нормальній людині; але, окрім них, привезено ще було цілий ящик книжок — великих, грубих книжок, друкованих чи списаних від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцятеро, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол, стромивши в солому руку, вирішив, що це скляні пляшки. Гол заледве перекинувся словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, коли на поріг нетерпляче вийшов Незнайомий — у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, постоялець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який зліньки обнюхував Голові ноги.

— Вносьте швидше ящики, — сказав він. — Я й так досить довго чекав на них.

І він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.

Ледве побачивши його, собака Фіренсайдів наїжився і сердито загавкав, а коли Незнайомий збігав сходинками, кинувся просто йому до руки.

— А киш! — Гол з перестраху аж відскочив назад, не бувши зроду сміливий із собаками, а Фіренсайд гукнув: “Лягай мені зараз!” — і схопився за батіг.

Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомого; чули, як собаку вдарили ногою; бачили, як вона відскочила вбік, а тоді вчепилася в ногу Незнайомому, і почули, як тріщать розривані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд досяг своєї власності, і собака, скиглячи від болю, відступив під колеса фургона. Все це сталося протягом якої півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.