— Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.

— Які там гроші? — заперечив голова.

— Хоч і невеликі, та народні, — сказав Єрофєєв.

— Гроші пропали, нема про що тепер говорити, — насупився голова.

— Хіба я про гроші? — заперечив Єрофєєв. — Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.

Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.

Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…

А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».

Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.

Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі — половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім дітьми, для яких, крім цієї гри, нічого не існує. І якщо хто-небудь програє, то обов'язково виконає фант, яким би безглуздим він не був. Навіть хлопчики і ті втягувалися в гру. Мишко помічав, що Генка й Славик носять при собі жмутики зеленої трави. Дійшло до того, що сам Мишко одного разу, зовсім мимоволі, несподівано для себе самого раптом сказав Зіні Кругловій: «Покажи свою зелень!» Зіна здивовано глянула на нього і вийняла зелену стрічечку. Але тут Мишко спохватився і зневажливо сказав: «Не соромно тобі займатися такою дурницею». Одним словом, зробив вигляд, що зажадав від Зіни зелень тільки для того, щоб спіймати її на цій безглуздій грі. І ось до чого це призвело.

Якось Мишко був у сільраді. Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з повіту і наказали голові послати людину в сусіднє село Борки і передати, щоб голова Борківської сільради негайно з'явився в повіт.

Голова сказав: «Добре», і повісив трубку. Але тому, що в селі нікого не було, всі працювали в полі, то він і попросив Мишка послати когось із своїх хлопців.

Мишко повернувся в табір і наказав іти Генці. Той відповів: «Єсть». Але плентатись в Борки йому не хотілося. Зловивши Бечку на відсутності зелені, Генка передоручив це йому. Бечка, не будучи дурнем, цілу годину ходив по табору, питав усіх про зелень і нарешті впіймав одну з сестер Некрасових, якій і передав доручення. Сестра Некрасова передоручила Наташі Бойцовій. Наташа знову обіграла Генку. Той уже вдруге піймав Севу. Коротше кажучи, надвечір виконавицею стала найменша в таборі дівчинка, Лара. Вона пройшла трохи дорогою, але далі йти побоялася, посиділа й повернулась.

Прохання голови виявилось невиконаним. Коли наступного дня Мишко спробував розібратися, хто ж винен, то не добився толку. Кожен звертав на іншого. До одних і тих самих це доручення попадало кілька разів, і розібратися було абсолютно неможливо.

А доручення лишилося невиконаним. Із Борок ніхто в повіт не з'явився, і голові сільради Івану Васильовичу за це попало.

Голова страшенно образився на Мишка.

— Я думав, од вас допомога буде, — похмуро сказав він, — а тепер бачу, що допомоги ніякої. І коней даремно ганяли. І клуб зіпсували. І навіть в такій простій справі підвели. А мені від цього неприємності. І човен ваші хлопці вкрали, сліди заплутали, тепер із-за цього все село тягають. Не гаразд, не гаразд виходить!

Цього Мишкові нічим було заперечити. Голова правий. Але хіба тільки з помилок складалась їхня робота на селі? Хіба мало вони зробили? Ну, невдало розмальований клуб, але ж клуб є! Скільки бесід провели з дітьми! Незабаром тут буде загін. А ліквідація неписьменності? Дванадцять чоловік уже читають по складах. А легко хіба було організувати? Ніхто не хотів іти, соромились, кожного доводилося вмовляти, за кожним ходити. Дуже важко було навчати грамоти при цих умовах. А все ж навчали і дечого добились. І докоряти тепер клубом і тим, що не сходили в Борки, несправедливо.

Та Мишко не виправдовувався. Похвалятися своїми заслугами нема чого, а в чому винні, в тому винні.

— Не гаразд вийшло, — згодився Мишко, — але клуб ми перефарбуємо своїми силами, а тих, хто винен і не пішов у Борки, покараємо. А відносно човна, то це справа слідчого, і не будемо про це зараз говорити.

Голова нібито трохи заспокоївся. Але ж справа не в тому, заспокоївся він чи не заспокоївся. Справа в тому, що в загоні розхиталася дисципліна. Історія з зеленню, розмалювання клубу… Хіба Бечка не міг прийти і повідомити, що анархіст псує клуб! А втеча Ігоря і Севи? А Генчина історія? Погано з дисципліною. Треба підтягувати. І підтягувати негайно. Не відкладаючи.

Увечері Мишко оголосив, що через два дні призначаються самохарактеристики.

Самохарактеристики — це самообговорення. Кожного комсомольця обговорюють на загальних зборах осередку. Кожен може виступити і сказати про даного комсомольця все, що хоче. Які в нього позитивні якості і які недоліки (в основному, звичайно, недоліки). Який він комсомолець, який товариш, як виконує завдання і доручення. Які його моральні якості: чи чесний він, правдивий, сміливий, безкорисливий… А той, про кого говорять, повинен мовчати. Заперечувати тут нічого. Слухай, що про тебе кажуть товариші, мотай собі на вус і виправляйся. Інакше на наступних самохарактеристиках тебе ще більш розкритикують.