— Я хотів би, щоб ви побачили Комптон, — сказав містер Рашворт, — він просто вражає своєю досконалістю! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб маєток міг так змінитися. Я сказав Смітові, що просто не розумію, куди потрапив. В'їзна алея тепер стала найкрасивішою в Англії; вид на будинок відкривається в дуже незвичному ракурсі. Щиро кажучи, коли я вчора повернувся до Созертону, то ладен був назвати його тюрмою, — просто похмура стара в'язниця.

— Як вам не соромно! — вигукнула місіс Норріс. — Це ж треба таке сказати — в'язниця! Созертон-Корт — найгарніший старий маєток у світі.

– І все ж він потребує певних змін, мем. Я ніколи не бачив будинку, у якому слід було б так багато змінити. Він такий занедбаний, — не знаю, що з ним і діяти.

— Не дивно, що містер Рашворт вважає так саме зараз, — мовила місіс Грант до місіс Норріс усміхаючись, — але повірте мені, коли настане час, чого він бажає всім серцем, у Созертоні зміниться все.

— Я маю щось зробити зі своєю садибою, — сказав містер Рашворт, — але не знаю, що саме, і сподіваюся лише на допомогу якогось доброго друга.

— Найкращим другом для вас у цьому разі був би містер Рептон, — спокійно мовила міс Бертрам.

— Саме про це я й подумав. Якщо він так гарно з усім впорався у Сміта, гадаю, мені також слід до нього звернутися. Він бере п'ять гіней на день.

— Та навіть якби він брав десять, — вигукнула місіс Норріс, — певна, ви на це не зважитеся! Ціна взагалі не має значення. Коли б я була на вашому місці, то не думала б про витрати. Зробила б усе в найкращому стилі і так гарно, як тільки це можливо. Таке місце, як Созертон-Корт, варте всього, що можуть зробити гроші і гарний смак. Там вистачає вільного місця, і оновлений парк щедро винагородить вас за всі ваші турботи. Щодо мене, то коли б я мала хоча б п'яту частину тієї землі, що в Созертоні, я б увесь час щось пересаджувала та перебудовувала, бо просто обожнюю це робити. Звичайно, було б смішним вдаватися до таких клопотів у моєму нинішньому становищі, з моїм мізерним клаптиком землі, — просто комедія. Та якби в мене було більше місця, я б із превеликим задоволенням щось переобладнала або посадила. Ми чимало попрацювали над цим у пастораті; можна сказати, невпізнанно його змінили. Ви, молоді люди, не можете пам'ятати, яким він був раніше; та коли б тут був наш любий сер Томас, він би вам розповів, як ми перебудували дім; та ще багато чого могли б зробити, якби не слабке здоров'я бідного містера Норріса. Він, сердешний, ледве міг вийти надвір, щоб помилуватися нашими перебудовами, і тому я помалу збайдужіла до тих змін, про які говорили ми з сером Томасом. А коли б не це, ми б добудували паркову огорожу і насадили дерева, щоб вони затуляли вид на цвинтар; так зробив доктор Грант. Але ми все одно завжди щось робили. За рік до смерті містера Норріса ми посадили біля стайні абрикос, і з нього виросло таке чудове деревце, що просто око милує, сер, — останні слова були звернені до містера Гранта.

— Дерево, безперечно, гарне, мадам, — відповів доктор Грант. — Земля там родюча; і коли мені трапляється іти повз нього, я завжди шкодую, що врожай не вартий тих труднощів, з якими доводиться його збирати.

— Сер, це вересове поле — ми купили цю землю як вересове поле, і вона коштувала… тобто це був подарунок сера Томаса, але я бачила чек і знаю, що ця земля коштує сім шилінгів і була записана як вересове поле.

— Вас ввели в оману, мадам, — відповів доктор Грант. — Оця картопля так само схожа на абрикос із вересового поля, як і фрукт, знятий з того дерева. Він, у кращому разі, не має смаку; справжній абрикос повинен бути їстівним, чого не скажеш про плоди з мого саду.

— Відверто кажучи, мем, — через стіл мовила місіс Грант до місіс Норріс, уявляючи, ніби говорить пошепки, — доктор Грант навряд чи знає справжній смак наших абрикосів, — не думаю, що йому довелося скуштувати хоча б один; це ж такий цінний фрукт, мороки з ним ніякої, а наші до того ж такі великі — певно, гарного сорту, — і в моєї куховарки вони одразу ж ідуть на варення та пиріжки.

Місіс Норріс, що вже почала заливатися рум'янцем, заспокоїлася; і на деякий час розмова перейшла з перебудов у Созертоні до інших предметів. Доктор Грант і місіс Норріс ніколи не були добрими друзями; їхнє знайомство почалося з неприємної розмови про ветхий стан пасторського будинку, а їхні звички різнилися в усьому.

По хвилі містер Рашворт знову почав правити своєї:

— Усе графство у захваті від Смітового маєтку; але там було просто-таки порожнє місце, поки Рептон не привів його в належний вигляд. Так, мені слід домовитися з Рептоном.

— Містере Рашворт, — мовила леді Бертрам, — я б на вашому місці насамперед взялась за алею. Так приємно пройти по алеї, коли гарна погода.

Містер Рашворт був радий запевнити її світлість, що він із нею цілком згодний, і спробував на додачу зробити їй комплімент; але, кажучи про своє захоплення її вишуканим смаком, із яким нібито збігалися його власні уподобання, та ще й намагаючись натякнути, що він завжди звертає увагу на думку всього шанованого жіноцтва і особливо прагне догодити одній із його представниць, він зрештою геть заплутався у своїй промові; і Едмунд поквапливо зупинив його слововиверження, запропонувавши йому вина.

Однак містер Рашворт, попри своє невміння ясно висловлюватися, будь-що прагнув говорити про дорогий його серцю предмет.

— У Сміта всієї землі — менше ста акрів, це досить небагато, і тим паче вражає, що він зумів так усе обладнати. А в нас у Созертоні сімсот акрів, коли не більше, — навіть без заливних луків; і тому, якщо можна було таке зробити в Комптоні, нам нема чого вагатися. Там зрубали два чи три старі дерева, що росли надто близько до будинку, і краєвид відкрився просто дивовижний; тож я гадаю, що Рептон, чи хтось на зразок нього, неодмінно вирубає алею в Созертоні; оту алею, знаєте, що веде із західного боку до вершини пагорба, — говорив він, звертаючись передусім до міс Бертрам.

Але міс Бертрам спромоглася лише відповісти:

— Алею? О, я її не пам'ятаю. Справді, я так мало знаю про Созертон.

Фанні, що сиділа по інший бік від Едмунда, напроти міс Кроуфорд, і уважно слухала, тепер позирнула на нього і стиха промовила:

— Вирубати алею! Який жаль! Це не нагадує тобі Купера? «О зрубані алеї, я сумую про ваш скорботний вирок».

Він посміхнувся і відповів:

— Боюся, алея справді приречена, Фанні.

— Мені б хотілося побачити Созертон до того, як вирубають дерева; побачити маєток, яким він є зараз і яким був віддавна; але не думаю, що мені трапиться така нагода.