–  Сього я не мо­жу вчи­ни­ти Оле­нi - не мо­жу! Що­до за­бо­ро­ни, то за­бо­ро­няю, i як ще; але книж­ки за­би­ра­ти… то­го я справ­дi не мо­жу, па­нi док­то­ро­ва!

Тут ви­ри­ну­ла пе­ред її ду­шею ви­со­ка стать мо­ло­дої дi­вчини з снiж­но­бi­лим об­лич­чям та су­по­кiй­ни­ми ла­гiд­ни­ми очи­ма…

–  I що ж во­на та­ке, що ви суп­ро­ти неї та­кi без­си­лi?

–  Що? "Ма­мо", ка­же: "доз­воль, не­хай я те­бе по­ва­жаю та не при­чис­люю до тих, кот­рi нав­мис­не не хо­чуть зня­ти по­лу­ду з очей; що, бо­ячись прав­ди, не­мов свiт­ла со­няч­но­го, затоп­чують своєвiльно людськi пра­ва"…

Такi i тим по­дiб­нi хви­лi пе­ре­жи­ва­ла па­нi рад­ни­ко­ва. На жаль, ся дiв­чи­на вмi­ла все її су­по­кiй­ну ду­шу ви­во­ди­ти з рi­вноваги, як-не­будь во­на за кож­дий раз по та­ких бе­сi­дах (з бо­лем i лю­тiс­тю за­ра­зом) вис­ка­зу­ва­ла їй свої дум­ки. Се нi­коли не по­ма­га­ло. На­че тiнь, пi­дiй­ма­ла­ся за стар­шою се­строю й Iри­на, i, тер­пе­ли­ва та ла­гiд­на, якою зав­сiг­ди бу­ва­ла, вмi­ла в та­ких хви­лях, не­мов прав­ник, за­го­во­рю­ва­ти й зас­по­ко­юва­ти па­ню рад­ни­ко­ву а га­ря­че бо­ро­ни­ти поступ­ки й пог­ля­ди сест­ри. Десь-ко­лись при­лу­чу­вав­ся до них i один мо­ло­дий чо­ло­вiк, ме­дик, Сте­фан Лiєвич. По­вер­нув­ши з-за гра­ни­цi на фе­рiї до­до­му, за­хо­див вiн у дiм па­на радни­ка та зат­ро­ював жит­тя па­нi рад­ни­ко­вiй…

Чого вже вiн не опо­вi­дав!.. Бо­же, зми­луй­ся! А во­ни при­слухувались йо­му, не­на­че б апос­тол прав­ди ви­тав мiж ни­ми та роз­ка­зу­вав про все бла­женст­во не­бес. Опо­вi­дав, при­мi­ром, про сту­дi­ю­ючих жi­нок i iн­ших, тим по­дiб­них; го­во­рив, що ба­га­то з них здає ек­за­мен з най­луч­чим ус­пi­хом, а раз опо­вi­дав (то се вже бре­хав, як со­ба­ка), що де­кот­рi з про­­фе­со­рiв по­же­ни­лись та­ки iз своїми сту­дент­ка­ми!!! I ба­га­то, ба­га­то чуд­но­го роз­ка­зу­вав ще…

–  Емансипацiя жi­но­ча в Швей­ца­рiї або i в iн­ших по­сту­пових кра­ях - се точ­ка дав­но ви­бо­ре­на. При­хо­диться со­ро­ми­ти­ся, що тут жiн­ки ос­та­лись ще так по­за­ду за другим­и на­ро­да­ми; не то, що не жу­ряться са­мi про се, що­би здо­бу­ти со­бi рiв­ноп­рав­нiсть iз муж­чи­на­ми, але вва­жа­ють її яко­юсь хи­ме­рою. Заг­ра­бав­шись мiж свої чо­ти­ри стi­ни, не зав­да­ють во­ни со­бi на­вiть нас­тiльки пра­цi, що­би де­що пут­нього про­чи­та­ти, що­би хоч тим ча­сом сею до­ро­гою очис­ти­тись з пе­рес­та­рi­лих, дур­них, прос­то смiш­них пе­ре­су­дiв. А про якусь ос­нов­ну ос­вi­ту, про ро­зу­мiн­ня природозн­авства та ма­те­рi­алiс­тич­ної фi­ло­со­фiї не­ма вже й бе­сi­ди. Ос­воєнi по­вер­хов­но з по­оди­но­ки­ми га­лу­зя­ми на­ук, з по­оди­но­ки­ми фак­та­ми всес­вiтньої iс­то­рiї, ду­ма­ють, що во­ни справ­дi до­во­лi озб­роєнi суп­ро­ти ви­мог жит­тя. I во­ни за­ду­му­ють з горст­кою то­го на­уко­во­го кра­му при не­вiд­рад­нiм по­ло­жен­нi, яке те­пер зай­ма­ють в сус­пiльнос­тi, вес­ти борот­ьбу о iс­ну­ван­ня!
– Тут i розс­мi­яв­ся вiн.
– Аж роз­пу­ка бе­ре, - го­во­рив вiн раз, на­ко­ли Оле­на з блi­да­вим ли­цем i ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма прис­лу­ху­ва­лась йо­го сло­вам, - ко­ли по­ду­маєш, в якiм гли­бо­кiм снi ос­та­ються ще ни­нi жi­нки, як ма­ло жу­ряться про свою са­мос­тiй­нiсть!..

–  Вони то­му не вин­нi, Лiєви­чу, - пе­ре­би­ва­ла то­дi, бороня­чи­, Оле­на.
– Се лиш нас­лiд­ки не­щас­но­го ви­хо­ван­ня та вко­рi­не­но­го пе­рес­вiд­чен­ня, що ду­ма­ти-зна­ти прис­тоїть муж­чинi, а жiн­цi має во­но слу­жи­ти за оз­до­бу!

–  Се дiй­сно так, дiй­сно, нас­лiд­ки пе­ре­су­дiв i тем­но­ти; од­нак, на­ко­ли яка жен­щи­на пi­дiй­меться i, щи­ро бе­ру­чись за дi­ло, ста­рається збу­ди­ти сон­ну сест­ру, чо­му ки­да­ються на ню, не­на­чеб во­на тор­ка­ла їх ог­ня­ни­ми клi­ща­ми? Чо­му, при­мi­ром, га­нять вас, Оле­но, на­ко­ли ви їм вис­ка­зуєте свої прос­вi­че­нi, здо­ро­вi пог­ля­ди? Се є влас­не те, чо­го я жiн­кам не мо­жу прос­ти­ти. Що­до реш­ти, то во­ни справ­дi не­вин­нi. До­ки су­час­ний уст­рiй сус­пiльнос­тi iс­ну­ва­ти­ме, до­ти ос­та­нуться во­ни ма­ло­лiт­нi­ми; од­нак, i сей лад не вiч­ний. Буду­чина жi­но­ча ле­жить в їх ру­ках. Не­хай озб­роюється ко­жда по мож­нос­тi, пiс­ля обс­та­вин, а зброя їх… яка чис­та, яка си­льна, як вар­то по ню сяг­ну­ти!! Се - знан­ня, Оле­но!

Так го­во­рив вiн час­то, а ча­сом ще бiльше. А па­нi радни­кова зна­ла, що всi тi "об'ясня­ючi" роз­мо­ви вiд­но­си­лись до неї, бо во­на по­бо­рю­ва­ла ту мод­ну, бо­же­вiльну й деморалi­зуючу хо­ро­бу на кож­дiм кро­цi. Для то­го й ненавидi­ла во­на йо­го з цi­лої ду­шi, всi­ма нер­ва­ми її величезн­ого матери­нського сер­ця! Для Герман-Євгена-Сидо­ра не мав вiн нiко­ли приємно­го пог­ля­ду, анi доб­ро­го сло­ва. Вiн ва­жив­ся при­бир­ати по­зи­цiю й ма­не­ри мен­то­ра, не­на­чеб во­на йо­го осе ко­ли-не­будь про­си­ла або її чо­ло­вiк, рад­ник, хоч би од­ним зву­чеч­ком!!. Не­чем­ний!.. Iз своєю ве­ли­канською по­статтю, гус­тою ру­сою гри­вою ви­да­вав­ся вiн на­че фiр­ман бi­ля нiж­ної гра­цi­оз­ної фi­гур­ки Германа-Євге­на-Сидора…

Одного ра­зу роз­зух­ва­лив­ся на­вiть вiн до то­го сту­пе­ня, що ви­чи­тав йо­му в бру­тальний спо­сiб лi­та­нiю [7] . Во­на лиш при­пад­ком за­чу­ла ос­тат­нi сло­ва пле­бей­ської проповi­дi­ й то, влас­не, ко­ли всту­па­ла в ма­лi офi­ци­ни [8] , в кот­рих меш­кав хло­пець, але за­бу­ти їх во­на нi­ко­ли не змо­же!

–  Наколи б я мав вас у ру­ках, ви, нiк­чем­ний, з гли­би­ни ду­шi зне­на­вид­же­ний хлоп­че, - си­чав вiн, - мо­же, й уда­лось би ме­нi вас ще ви­до­бу­ти з сього бо­ло­та, в кот­ре ви як-не­будь, ще та­кi мо­ло­дi, за­лiз­ли по ву­ха; а так iде­те чим­раз дальше до згу­би! Те­пер…

–  Ви не маєте ме­нi нi­чо­го роз­ка­зу­ва­ти, нi­чо­го припи­су­ва­ти!
– бо­ро­нив­ся Герман-Євген-Си­дор.
– Зреш­тою iду за­раз до Оле­ни й роз­ка­жу їй, як чем­но вмiє го­во­ри­ти апос­тол жi­но­чий.

–  Безвстиднику!
– за­ки­пiв мо­ло­дий чо­ло­вiк.
– Зреш­тою йдiть! Во­на бу­де тi­ши­тись, ко­ли до­вi­дається про аванс сво­го бра­та, кот­рий їй i без то­го на­во­дить без­сон­нi но­чi.

З тої хви­ли­ни да­ва­ла во­на (рад­ни­ко­ва) йо­му при кож­дiй на­го­дi зро­зу­мi­ти, що йо­го при­сут­нiсть їй не­на­вис­на; а вiн (на­ко­ли вже йо­му над­то бу­ло) блiд, од­нак - мов­чав, чо­го во­­на нi­ко­ли зро­зу­мi­ти не мог­ла, i - з'являв­ся на­но­во…