Генрі посміхнувся, помітивши, з яким підвищеним інтересом і повагою почали ставитися до старого Педро Зурита і жандарми після появи монет. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно взялися переносити ящики до приміщення в’язниці.

— Обережніше, сеньйори, обережніше! — благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. — Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.

Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв з коня збрую, окрім вуздечки, і поклав її у фургон.

Але Педро Зурита, кинувши красномовний погляд на обшарпанців, наказав занести і збрую до в’язниці.

— Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне — аж до останнього ремінця і пряжки, — пояснив він.

Вибравшись на залишки фургона, старий за допомогою Педро Зурити і вартових абияк видерся на коня.

— Усе гаразд, — сказав він і з вдячністю додав: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Як мені пощастило натрапити на таких чесних людей, у яких мій крам буде в повній цілості! Щоправда, товар злиденний — самі знаєте, який у мандрівного торговця може бути крам, — але для мене кожна дрібниця дорога. Радий був з вами познайомитися. Завтра я повернуся зі своїм родичем, якого я, звичайно, знайду, і звільню вас від клопоту оберігати моє жалюгідне майно! — Тут він зняв капелюха. — Adios, сеньйори, adios!

І він не поспішаючи рушив, недовірливо поглядаючи на свого коня — винуватця всієї катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

— Пошукайте ще на цвинтарі, сеньйоре Нарваес, — порадив помічник начальника в’язниці. — Там знайдете цілу сотню Томасів Ромеро.

— А ви, сеньйоре, уклінно прошу, особливо бережіть великий ящик! — крикнув у відповідь торговець.

На очах у Генрі вулиця спорожніла: жандарми і юрба сховалися від спеки. Нічого немає дивного, подумав Генрі, що в інтонаціях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже він лише наполовину іспанець, отже, і мова в нього напівіспанська, а ще напівнімецька, бо мати його була німкеня. Говорить він усе ж як місцевий житель. “Ну й пограбують його як місцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, залишеному на збереження у в’язниці, є щось цінне!” — вирішив про себе Генрі і облишив думати про те, що сталося.

А у вартівні, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно і всебічно оглядати великий ящик. Він підняв його за один кінець, щоб мати уявлення про його вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, ніби собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься усередині.

— Облиш ти ящик, Педро, — зі сміхом сказав йому один з жандармів. — Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на ящик і знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз поглядали на ящик. Навіть засмальцьовані карти не могли відвернути їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, котрий кепкував з Педро, сам тепер підійшов до ящика і понюхав.

— Від цього ящика нічим не пахне, — сказав він. — Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

— “Кабальєро”! — пхикнув інший жандарм. — Батько цього старого, мабуть, торгував смаженого рибою на вулицях Колона, як і його дід. Усі брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямі нащадки конкістадорів.

— А чому б і пі, Рафаелю? — мовив Педро Зурита. — Хіба ми всі не їхні нащадки?

— Атож, — погодився Рафаель. — Конкістадори повбивали чимало народу.

— І стали предками тих, хто вижив, — докінчив за нього Педро. Усі розреготалися. — А знаєте, я, мабуть, готовий віддати один із цих песо, тільки б довідатися, що в ящику.

— А ось Ігнасіо! — вигукнув Рафаель, вітаючи наглядача, що зайшов із запухлими від сну очима. — Адже йому не платили за чесність. Ходи сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цьому ящику.

— Як я можу знати, — відповів Ігнасіо, лупаючи очима на предмет загальної уваги. — Я тільки-но прокинувся.

— Виходить, тобі не платили за те, щоб ти був чесним? — запитав Рафаель.

— Милосердна Мати Божа, та хто ж мені стане платити за чесність! — вигукнув наглядач.

— У такому разі візьми сокиру та відкрий ящик, — довів свою думку до логічного кінця Рафаель. — Ми цього зробити не можемо: адже Педро має поділитися з нами своїми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чесність. Відкривай ящик, Ігнасіо, а то ми помремо від цікавості.

— Ми тільки подивимося, тільки подивимося, — схвильовано бурмотів Педро, коли Ігнасіо підчепив одну з дощок лезом сокири. — Потім ми знову закриємо ящик і… Та просунь же туди руку, Ігнасіо! Ну, що там, га?.. На що схоже?

Ігнасіо довго порпався і витягав щось; нарешті з’явилася його рука із затиснутим у ній картонним футляром.

— Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, — попередив його Педро.

Коли футляр і незліченні обгортки були зняті, жандарми побачили велику пляшку з віскі.