— Ніхто вас не запрошував сюди, — заперечив незнайомець. — Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.

— Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, — щиросердно зізнався Френк, у той же час скоса позираючи на найближчу пальму і міркуючи, яка відстань відокремлює його від неї. — Усі, кого я тут не зустрічав, якісь шалені і до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…

І, не докінчивши фрази, Френк метнувся під прикриття пальми. Ледве він заховався за дерево, як у стовбур влучила куля.

— Ах так! — крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, і останню, кулю й тут без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів з боку незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми — шолом був негайно ж пробитий кулею.

— Якої системи у вас револьвер? — холодно-ввічливим тоном поцікавився він.

— Кольт, — надійшла відповідь.

Френк сміливо вийшов із свого укриття.

— У такому разі ви вичерпали увесь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.

Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк мимоволі замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Більше того: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.

— Поговорити! — фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. — Ось зараз відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальпа здеру.

— Чи ба! Які милі і добрі звірі водяться в тутешніх лісах, — у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свого мисливського ножа, зовсім ще новенького і блискучого. — Давай-но краще поборемося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.

— Мені потрібні твої вуха, — люб’язно заперечив незнайомець і почав повільно наступати на Френка.

— Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.

— Згодний! — молодик в парусинових штанях заховав ножа.

— Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, — посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. — Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе зараз будь-що покладу на лопатки!

Сказано — зроблено, але блискучий натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.

Від падіння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всією вагою. Френк лежав на спині, не в змозі вимовити й слова, як раптом помітив, що людина, яка навалилася на нього, з великою цікавістю розглядає його.

— Навіщо тобі ці вусики? — запитав незнайомець.

— Гаразд, не розмовляй, відрізай вуха, — проговорив Френк, як тільки відновився його подих. — Вуха твої, а вуса — мої. Ми щодо них не домовлялися. А взагалі ти поклав мене на лопатки за всіма правилами джіу-джитсу [10] .

— Ти ж сам сказав: “Будь-яким способом покладу на лопатки”, — процитував зі сміхом незнайомець. — Отже: вуха можеш залишити собі, я і не збирався відрізати їх, а тепер, придивившись до. них ближче, і зовсім не збираюся — вони мені не потрібні. Вставай і забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не смій більше з’являтися тут і винюхувати! іди геть! Хутко!

Обурений ще більше, ніж до цього, і принижений усвідомленням своєї поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

— Агов, хлопче, може, хоч свою візитну картку залишите? — крикнув йому навздогін переможець.

— Візитних карток шибеникам не залишають, — кинув через плече Френк, стрибаючи в каное і відштовхуючись веслом від берега. — А прізвище моє — Морган.

На обличчі незнайомця відбилося страшенне здивування; він розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потім передумав і лише пробурмотів собі під ніс: “Однієї породи! Не дивно, що ми такі схожі”.

Все ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присів на борт, набив люльку, запалив і поринув у похмурі роздуми. “Усі тут шалені, абсолютно всі, — думав вій. — Жоден не поводиться по-людськи. Цікаво, як би старий Ріган чинив з такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха відрізали”.