– High – висока, way – дорога, – впевнено подає голосок Ліда. – «Косоку доро» буде по-японському.

– Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, – пояснює Заболотний, – звідси, очевидно й highway… Траса, яку ніщо не перетинає. Відкрита для швидкостей… Бетон і вітер! І ти! Жени, скільки вистачить духу!

Розшматоване повітря свистить мимо нас. Стрілка спідометра тремтить на освітленій шкалі, лізе кудись угору, на оті самі стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрілку весело, бешкетне, певне, згадавши настійливі застороги дружини: «Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!»

І, наче вона його чує десь там, доповідає без усміху:

– Йдемо в нормі, не хвилюйтеся, Соню-сан… Я нагадую йому про нашу японську пригоду [4] , як ледве не вкоротив нам віку той чортів фургон, що з усього розгону врізався в нашу машину, коли ми зупинились на перехресті перед світлофором. Тієї ночі ми їхали з Хіросіми, в дорозі все складалось нормально, а вже в передмісті Токіо… Удар був такої сили, що ми посліпли, ми навіть не встигли збагнути: звідки, що це? Із живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнім проблиску свідомості змигнуло: «Вже нас нема! Ось так воно настає…» Щось подібне, мабуть, відбувалось і з тією художницею, котрій під час атомного вибуху над Хіросімою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космічна катастрофа, – нещасна жінка потім і вмерла з думкою, що сонце справді вибухнуло й більше його не буде.

Опритомнівши, ми перемовились:

– Ти живий?

– А ти?

– Та наче…

Полісмени, надбігши до місця події, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, із службовою вправністю вишарпнули з кабіни геть переляканого японця-водія, маленького, зіщуленого, який і не заперечував своєї провини, не виправдувався, – марно й відмагатись, мовляв, він, тільки він винен… Доки поліція була зайнята обстеженням та вирішувала, чи ми дотягнемо своїм ходом до амбасади, водій, не відходячи від Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабіни, вважав, що витримає, дотягне, одначе перевтома таки взяла своє: на якусь мить, може, очі склепилися, задрімав, і от…

– Здорово ж нам тоді пощастило, – коментує пригоду Заболотний. – Витримати такий удар – і зостатись живими, навіть не покаліченими… Ні, ми з тобою щасливі, як собі хоч!

– Якщо хто й відчув себе щасливим, – кажу до Заболотного, – так це той нещасний водійчик фургона… Бідолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полісменами, впросивши їх не заводити справи… Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вірив, що його відпускають…

– А що з нього візьмеш… Ухенькало людину в рейсі, це ж тільки уявити – майже добу за кермом.

Стугонить дорога. Справді мовби нічого вже для нас не існує, тільки ця швидкісна траса, її нескінченність, її гудучий, зникаючий у темряві бетон. Гуде й гуде під нами серед досвітніх просторів, розшматовує тумани, розтинає навпіл зоряні тауни й сіті, влітає в стугонливі тунелі й стрілою вилітає з них… При виїзді з міста перед нами виникла ціла сув'язь доріг, вони тут сплелися гігантським вузлом, – суцільний якийсь ієрогліф із заліза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, – здавалось, як ми й виберемось звідси. Десь унизу під нами – напереріз – гримотить залізниця, над нами в темряві теж залізна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцій, безперервно пролітають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночі – в ніч, з туману – в туман… Естакади, віадуки, химерна геометрія дорожніх споруд. Дуги доріг вигинаються увсебіч, діляться і єднаються, поскручувавшись, мов рептилії, проходячи одна крізь одну, і знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невідь-звідки виникаючи, невідь-куди ведучи… Світяться рекламні щити, летять навстріч загадкові цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелів, зрозумілих тільки для втаємничених. Ліда з свого кутка час від часу озирається:

– Вони їдуть за нами.

– Хто – вони?

– Вони… Оті.

– Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що відбувається на трасі за нами, сказав приспокійливо:

– Тобі здалось.

Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обіч неї, вона передав свій шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишні простори, де уce живе перебуває цілодобово під владою цього глухого, пульсуючого стугоніння… Ні вдень, ні вночі не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.

– Ні, дорога – це таки життя, – згодом розмірковує Заболотний, вже без того пафосу, що раніш. – Є таки в вій якась магія. Згадай, який настрій обіймав нас, хлопчаків, коли одразу за село перед нами відкривався степовий шлях на Вигурівщину і десь далі, далі… Ми вже й тоді відчували, що дорога має в собі якусь таїну і велич.

– Лежить Гася, простяглася, як устане – неба дістане, – згадалась мені одна з наших дитячих загадок, і я звертаюсь з нею до Ліди: – Що це буде?

– Оця ваша «Гася»? – І дівча без будь-якого зусилля відгадує: – Звичайно ж, дорога… в специфічнім уявленні.

– Нічогенька собі Гася – всміхається у далеч траси Заболотний. – Кінця-краю їй нема… Вона єднає, вона й розлучає. Зрідка відповість, а частіше сама запитує про щось… І що цікаво: для всіх існує вона – як небо чи як повітря… Будь ласка: мчаться тут містери добрі й недобрі, білі, чорні, старі, молоді. Правдиві, брехливі. Сучасні донкіхоти й, може, сучасні гамлети, собакевичі. Поруч у потоці летять витончена душа й свиняче рило, зірка екрана й гангстер, геній і вбоге ніщо… Для всіх вона, друзі, ця траса летюча, для всіх! І на це треба зважати…

Так випадає, що і нас із Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса підхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрілись ми з ним у Японії, де Заболотний працював у той час, разом провели кілька днів, і навіть у рідні краї довелось повертатися разом, – Заболотні летіли, як вони тоді гадали, додому вже назовсім.

Квитки нам були замовлені на один із рейсів нововідкритої авіалінії Токіо – Москва – Париж, вилітали ми напровесні, в пору цвітіння сакури, і як нам пам'ятне тоді летілось!