Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий — ворушу, бач, ногами, хапаючи по-риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.

Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина... сили, життя — називайте як хочете, мені вже було все

одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з-за невисокої скелі, низенько вклонився, ще й зняв з голови в'язану шапку:

— З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!

Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!

А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.

Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.

— Ставайте ось тут,— підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору.— Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!

Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.

Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але — турмалін. Роздивляюсь, милуюся — не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!

Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру — хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.

Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!

За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.

Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.

Будь ти неладне, отаке невезіння!

Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.

— Як справи? — цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.

— Нічого немає,— відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу.— Порожньо, як у старця в кишені.

— А я дещо знайшов.

— Покажіть! — так і кинувся до нього.

Бачу не менше десятка кристалів.

Та-ак... Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!

Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.

— Досі нічого не знайшли? — Анатолій.— А це що?

Присідає, показує пальцем на зачищений борт.

Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.

— Так це ж моріон! — кажу розчаровано.

— Моріон,— погоджується Анатолій.— А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.

Без особливої надії починаю підкопувати стінку.

Знов моріон... Ще один моріон... Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?

— Копайте, копайте! —Анатолій все ще стоїть наді мною.

І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.

«Якщо ще раз дістану моріон — завалю всю печеру!»