Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.

Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб — суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий — ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.

Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.

Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.

І тут Вітя — за нею. Прямо у жолоб, на кригу.

Як збіг донизу — не пам'ятаю.

Застряли внизу, в пухкому снігу.

Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче...»

Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:

— Чого вона плакала? Забилась?

— Можливо,— відповів Анатолій.

Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:

— Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала...

Продовжую цитувать Анатолія:

«Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.

Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.

Ноги горіли, дороги не вибирав, все — для Елли.

Синці були, переломів не було.

Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, гіішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.

Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.

Відпочивали два дні.

Потім — на Петропавловськ.

Не обморозився ніхто...»

І подальші записи. Вже не про Камчатку — про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.

— Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.

— А насправді?

— А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.

— Таки не каялись?

— Не каявся...

«Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку — на альпіністське спорядження й книжки.

Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах — ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.

Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:

— Не заважаю?

Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.

Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і — на автобус. У гори.

Товариство «Хаселот», тобто «Врожай». Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле-лазною підготовкою. Всі — у калошах, один я — у треконях. Калоші для скель — найкраще взуття.

Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.

Мужики — таких пошукати!

Працював у «Дорпроекті»: бив шурфи, відбирав проби, документував.

Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в «Діпрозем»: інженерно-геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!

Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.

Невропатолог:

— Де твій військовий білет?

— На прописці.

— Принеси.

Нікуди діватись, приніс.

— Чому знятий з військового обліку?

— Палець відрізали.

— Не бреши. Через одного пальця не знімають.

— Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?

Погнав до хірурга.

— Вам не можна працювати в горах!

Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.

Послав до головного лікаря.

— За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.

— Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!

Не прийняли все одно.

Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!

Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.

Потім — сходження на пік маршала Жукова.

Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас — стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.

Гірка — гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна — вісімсот метрів, верхня, зубом,— п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий... Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.