Оторопіли козаки. Босаковського знали як чванька й балакуна, не могли зрозуміти, що нараз сталося з ним. Котрийсь не втерпів і шепнув: «Смішак».

Босаковський кинувся на нього: «Я крізь сльози, синоньку, сміявся, крізь гіркий плач. А тепер на розум балакаю з вами: схаменіться, поки ще час! Вороги з усіх боків наступають, як хмари, як гайвороння крячуть над нами, чекаючи, коли одубіємо, щоби нас жвякувати. А ми! Що робимо ми? Жеремося, як тічня собак, аж страх і сором згадати. Не сварки нам, а згоди треба тепер, от що! Бачили ви, як коні на степу вовків почують, то що вони роблять? Збігаються в табун, лошат беруть у середину, а самі кругом стають, густо, густо, головами до середини, задами назверх, щоб як вовки схочуть на них напасти, ногами копати їх і бити, відганяти від себе. Це коні, а ми ж якісь буцімто люди, розум Бог нам дав.

— Як кому, — докинув хтось із гурту.

Босаковський згірдливо подивився на нього.

— Добре, синоньку, кажеш: як кому. Та в нас того розуму, на жаль, небагато, бо коли б ми більше його мали, то тепер згуртувались би кругом гетьмана як нашого одинокого проводира й ішли б, куди би він нас провів, на смерть і на життя.

— Про Виговського гадаєш?

— А ти Цицюри хотів би?

— Виговського покійний Хмель у татарів за сиву кобилу купив.

— А хоч би й так, то що? При чому тут кобила? Та ще сива. Дурні, дурні! Хтось якусь глупість ляпне, підхоплять і — пішло. Най мудрішого чоловіка осмішать і забудуть, що, насміхаючися над своїми чільними людьми, самі з себе сміються, з того, що Бог найкращого народові дав.

— А все ж таки покійний гетьман Виговського за кобилу купив.

— Брешеш! — гукнув Босаковський, немов із гармати стрілив. У коршмі тихо стало, а він дальше казав: — Я там був. Покійний гетьман на горбку по битві стояв і дивився, як долом проходили бранці. Чвірками. Одна за одною, багато їх, багато. Нараз булавою кивнув, стали. У чвірці, перший з краю, йшов високий, ставний шляхтич. Сині очі, ясний волос, короткий вус, сліди віспи на лицях. «Як звешся?» — спитав його гетьман. «Іван Виговський», — відповів цей. — «Виходь із чвірки і ставай біля мене»... Так вони й зустрілися зі собою, великий гетьман і його пізніший генеральний писар, а теперішній наш гетьман.

— Шляхтич за шляхтичем тягне, — кинув котрийсь.

— Не за шляхтичем, а за правдою стою, а за своїм рейментарем, за господарем держави. Я під булавою Виговського бився й іншого вождя навіть знати не хочу. Не зраджу його, бо я не зрадник.

— Смішак, — відізвався той самий голос, що раніше.

— Смішак? — кинувся Босаковський до нього. — Виходи, я тобі покажу, який то я смішак!

— Гадаєш, що хвіст під себе візьму, що твоїх вусів зжахнувся?

— Виходи! — повторив Босаковський і шаблю з піхов добув.

Розступилися козаки, попід стінами стали, і два клинки, як дві блискавиці майнули в повітрі. Ще раз, ще раз, ще раз... Гострий, пронизливий дзенькіт, такий любий для козацького вуха, засвистав тепер там, де перед хвилиною лунали сварливі голоси. Ще раз, ще раз, ще... Босаковський, високий, худий, стояв випрямлений, як у церкві свічка, і майже не поступався з місця. Ліву руку заложив за спину, праву зі шаблею витягнув перед себе і не водив нею, не напирав на противника, лиш кінцем клинка відбивав його удари. А противник, молодий і мало ще досвідчений козак, як дикий кіт, прискакував до Босаковського. То присідав на одній нозі й кидався вперед, то знову подавався назад, щоб за хвилину повторити випад. Він чимраз більше гарячився і запалювався, чимраз сильніше вдаряв об підлогу. Незабаром так утомився, що піт горохом сипався йому з лоба на брови і на вії. Сопів і постогнував та спльовував слину, з потом змішану. А Босаковський примружив своє пивне око, а зеленавим пильно стежив за кожним порухом супротивника, передбачаючи кожнісінький його удар. Аж нараз свою шаблю скорим рухом в оборот пустив. Засичала шабля Босаковського, як гадюка, зашипіла, як розпалене залізо в зимній воді, задзвеніла, замигтіла в очах, аж нараз з такою силою ворожу шаблю біля самого руків`я рубнула, що клинок тільки дзвягнув, зойкнув, свиснув і поскакав по дильованій долівці.

— Ну так... — сказав Босаковський і з привички шаблю полою свого лосевого каптана обтер. — Та-ак! — і погладив її пестливо.

А його противник, здивований і ніби перестрашений тим, що сталося, стояв посеред коршми з роззявленою губою і вибалушеними очима. Лівою рукою обтирав піт з чола, а в правій все ще тримав відтяте руків’я. Рука його дрижала, як у столітнього старця.

— Але ж бо б’є, — бубонів, — чорти б йому на Великдень приснились, але ж бо б’є!

— Дякуй Богові милосердному, що голова не відлетіла. Та це ж такий рубач, що одним махом розфалатав би чоловіка надвоє.

— Бувало й таке, бувало, чому б то ні! — притакував Босаковський, завішуючи вус на ліве ухо.

— Молодець Босаковський! — хвалили його ті, що ще так недавно насміхалися з нього. А старші казали: «От так тій малечі й треба. Нехай знають, як старших шанувати».

І пхалися до Босаковського, обнімали його й кріпко стискали, приговорюючи: «Не шляхтич ти, брате, а козак, справжній козак!»

Цікавилися його шаблею. Та він її нерадо з рук давав, бо дівчини й шаблі з рук не дається. «Перед цею шаблею, — говорив, — раз цілий чамбул татарський утікав, як зайці втікали, як перепуджені вівці, щоб я потурчився, коли брешу».

— Віримо, віримо тобі, Босаковський, — і кожен хотів з ним чоломкнутися чаркою, щоб запити двобій. «Йдіть, геть! — обганявся від них Босаковський, як від мух. — Невже ж це був двобій? От іграшка звичайна. Треба вам було бачити, як я раз із Калиновським на шаблі зчепився, то був герць! Сам покійний гетьман казав, що ще такого не бачив, а знаєте, який він був мистець на шаблю. Обіймив мене і пригорнув до серця, — донині чую, ніби мене медвідь пригортає до себе.

Нараз Телепа і Журбу за столом побачив. «А ви ще, панове, тут? Бери, сотнику, гостя та веди у свій двір, він здорожений, йому спочить пора».