— Стривайте, щось я не розумію, — звертається Гіт до присяжних. — Ви ж разом вийшли, чи не так?

— Якщо ви маєте на увазі, що ми покинули бар одночасно, то це дійсно так, — каже Пітер. — Я ніколи раніше його не бачив, але цей чоловік сказав, що впізнав мене, бо бачив на екрані. Коли я виходив, то трохи з ним поговорив. Але навіть імені його я не спитав. Я поїхав у один бік, а він — у другий.

— Ага, а коли агент Пірс поїхала слідом за цим начебто безневинним незнайомцем, він відкрив по ній вогонь. Як ви гадаєте, хто то був?

— Уявлення не маю. Я вже сказав, що не знаю того чоловіка.

— Ага, значить, ви це сказали, так? Сказали «я не знаю». — Гіт схрестив руки на грудях і з удаваним здивуванням похитав головою. — Як же так, містере Карлайл, ви, такий розумний та кмітливий чолов'яга — і раптом не знаєте багатьох речей, про які йдеться на цьому засіданні?

— Я знаю одне: я невинуватий, — емоційно каже Пітер.

— Звісно, — не задумуючись відказує Гіт діловитим тоном. — Доки в суді не доведуть протилежне.

І після цих слів Гіт вмикає свої потужності на всю котушку. Його питання вилітають безперервними автоматними чергами, а інтонація стає агресивнішою і часом навіть сердитою. Перехресний допит він перетворює на безперервний обстріл, і від збудження та цікавості я аж посунулася на краєчок лави.

— Містере Карлайл, а яким чином на яхті опинилася військова вибухівка, здатна рознести на друзки великий корабель?

— Уявлення не маю, — відповідає Пітер.

— А що ви скажете на таке: чому аварійний маяк човна видав хибні координати, через що пошуково-рятувальна операція Берегової охорони змістилася на сотні миль від фактичного місця катастрофи?

— Моє припущення ось яке: радіомаяк просто схибив.

— Он як? І коли ж таке припущення наверзлося вам на думку? Адже ваш самостійний пошук чомусь почався з тих островів, де яхта затонула насправді. Чим ви це поясните?

Я бачу, що Пітер посміхається з виглядом людини, у якої все під контролем. Лячно думати, що колись мені дуже подобалася ця його усмішечка. Коли я її бачила, то мені ставало затишно і тепло.

Який жах! Соромно навіть згадувати про це.

— Те, що ви називаєте підозрілим, насправді є звичайним здоровим глуздом, — відповідає Пітер. — Навіщо мені здійснювати пошуки в районі, уже обстеженому Береговою охороною?

— Щось мені не зовсім зрозуміло. Тобто, шукаючи свою родину там, де вона, за попередніми даними, не мала бути, ви що — дослухалися до інтуїції? Це була ваша здогадка?

— Скоріше, це називається «без надії сподіватися». Але я припускав також, що якби вони були в якомусь видному місці, то їх давно б уже знайшли.

— І вам страшенно поталанило, еге ж? — саркастично питає Гіт. А потім обводить поглядом аудиторію. — А може, і не дуже.

Раптом ліворуч від мене чується різкий як гавкіт вигук. То протестує Ґордон Ноулз.

— Ваша честь, він намагається залякати свідка!

Суддя Барнет киває на знак згоди.

— Переходьте до вашого наступного запитання, містере Гіт.

— Прийміть мої вибачення, ваша честь. Є ще один не зовсім зрозумілий для мене момент, містере Карлайл. І доктор Дан, і її син Марк засвідчили, що вперше помітили вас у літаку, коли ви пролетіли просто над ними ще вдень. Вони несамовито вам махали, вони гадали, що нарешті їх урятовано. Чому ви не здійснили посадку?

— Ото ж бо й воно, — відповідає Пітер, полегшено знизавши плечима. — Звісно, я бачив, що вони мені махають, але в світлі того, що повідомила мені агент Пірс про перевізників наркотиків, мені здалося, що моя родина насправді намагається попередити мене про небезпеку. Саме тому я і дочекався нічної темряви, щоб повернутися… ну і звісно ж, із пістолетом. Бо був упевнений, що мою родину тримають заручниками.

Нолан здіймає руки в удаваному розпачі.

— Тримають заручниками?! Ви і справді думаєте, що суд вам повірить?

Пітер і оком не зморгнув.

— Так, думаю, що повірить. Так само, як я вірив тоді, що агент Елен Пірс каже мені правду.

Я хитаю головою. Яка нісенітниця! Який жах! Як можна отак стояти і спокійнісінько брехати?! А ще жахливіше те, що, здається, присяжні сприймають його брехні всерйоз. Господи, невже та бабця в кінці першого ряду і справді знавецькії кивнула головою?

Ні, ні і ще раз ні! Нолан має рацію: як хтось при здоровому розумі і дійсно може повірити, що нас тримали заручниками? Присяжні не можуть цього всього не бачити, еге ж? Хай би що казала Пітеру агент Пірс, є цілком досить інших доказів — надто вже багато «випадковостей», і всі вони, докупи взяті, свідчать проти нього. Присяжні не можуть цього не розуміти.